Максим Березовський

Один із найбільших українських прекрасних композиторів, знаних на всю Європу, перший академік української музичної творчости XVIII століття БЕРЕЗОВСЬКИЙ Максим Созонтович народився 27 жовтня 1745 році в тодішній гетьманській столиці Кирила Розумовського — Глухові Чернігівської губернії в інтеліґентній співочій родині давнього українського козацького роду середньої заможності. Батько був козацьким писарем. Родич із родини Березовських згадується серед морських офіцерів царської армії. Інший родич Максима — Михайло Березовський — був відомим композитором. Власне він був тою могутньою спрямовувальною силою в навчальному процесі малого Максима, який навчався у Глухові, а з 10-11 років у Києво-Могилянській академії, де й почав писати музичні твори. У 13-тилітньому віці, тобто в 1758 році Максима уже відправили у Петербург у числі найкращих співаків. Тут він виконував складні вокальні партії в дуже модних на той час італійських операх. Відомо, що він співав і в престижному великокняжому хорі в Орієнбаумі — передмісті Санкт-Петербурґа. Справи йшли прекрасно ,як у навчанні, так і в творчості. Талант Максима Березовського розвивався. Його старанне домашнє виховання в дусі українського релігійно-козацького патріотизму дало свої плоди. Він став визнаним та улюбленим композитором. У геніяльному творі “Не отвержи мене во время старости” він зумів легко і досконало передати справжнє відчуття дійсної присутности Духа Божого у своїй душі та в усьому нашому довкіллі. У цьому творі можна побачити прекрасний зв’язок нашого українського партесного Божественного співу, що створює нам відчуття впливу Господа на щиру й відкриту душу автора. У ньому настільки священні звуки, що під час слухання здається, ніби вони підносять людину аж до Всевишнього для щирої молитви за успішне життя нині й подальшу праведну долю всієї нації.
У дитинстві Максимкова мама любила сина якоюсь дивно тривожною любов’ю. Вона постійно піклувалася про нього і співала йому дуже мелодійних давніх народних і релігійних пісень. Він ріс ніби під омофором Божественного мелосу української народної та релігійної щирої пісні. Тому в наступних його творах появляються високоідейні твори духовної тематики, такі як: композиція “Вірую”, “Отче наш” та причасні “стихи” — часто на слова “Давидових псалмів”, антифонів і багато світських творів, інструментальних концертів, пісень, кантат, ораторій і сонат для скрипки з цимбалами. Автор скомпонував ці твори “зі знанням смаку і володінням мистецтва композиції у вишуканому стилі”. Все це якоюсь мірою перевершувало творчість його товариша Дмитра Степановича Бортнянського.
Та лихо не спить…
Цариця Єлизавета Петрівна прихильно ставилася до українського питання. Довго їздила по Україні, вивчала історію і побут, збудувала знамениту Андріївську церкву в Києві. Вона довго таїла мрію про проголошення України КОРОЛІВСТВОМ в тій же церкві та про коронування свого чоловіка Олексія Григоровича Розумовського з наданням Царського палацу — резиденції для нього в Києві. Однак цариця мала необережність довіритися кільком вельможам при царському дворі, готуючи указ про незалежність України. На наступний день Єлизавету Петрівну отруїли. На престолі опинився племінник цариці Єлизавети — Петро III. Він був того самого світогляду, що й цариця — його тітонька. І навіть так само любив Максима Березовського, збільшив йому платню і запропонував послати в Італію на навчання і працю із визначеною стипендією на десять років. Цар Петро III дуже любив Україну та українців. Він за вимогою “малоросійських будівельників Петербурга” дав дозвіл на виїзд в Україну більше ніж тисячі особам із попередньою повною оплатою за працю. Він, напевне, продовжував би лінію цариці Єлизавети, якби не його жінка Катерина. А вона — Зофія Ангальт-Цербська з Прусії юдейського походження, аморального виховання провінційного поміщика — влізла в російську царську родину з диверсійною метою.
Вона підло зорганізувала вбивство сина цариці Єлизавети, а 28 липня 1762 року за допомогою О. Орлова, Г. Потьомкіна і Мельґунова задушила свого чоловіка — царя Петра III. Наступного дня оголосила, що цар помер раптово від “гемороїдальних кольок. (…Ота гадина могла б навіть найсвятішого задушити, лише з тою метою, щоби стати кривавою царицею нещасної Росії). І на 33-му році свого звірячого існування вона таки стала царицею Катериною II аж на 34 роки (із 1762 по 1796 рік). Вона прислана від імені ворогів слов’янської культури не тільки, щоб жирувати і розводити у царському дворі розпусту і брехню, але й жорстокість і переслідування, що дуже часто завершувалося трагічно. Не одну мудру голову російської еліти вона кинула в болото і не одну сотню солдат Росії вона знищила після любовних сеансів для збереження таємниці тваринної ненажерливості свого шизофренічно дикого тілесного задоволення. Напади того паталогічного незадоволення породжувало диявольську злість, ненависть і помсту, яку часто зганяла на всьому українському. Один із її фаворитів — Г. Потьомкін, крім радості з царицею, ще мав за коханку вродливу німкеню — найліпшу балерину петербурзького театру Францу Ібершер. Цариця довідалася про це, коли танцівниця була вже на п’ятому місяці вагітності, через що й не виходила на роботу. Після вдавано зіграної нервової сцени ревнощів та засоромлюваних висловлювань цариця зі своїм фаворитом таки почали шукати вихід із ситуації: думали й надумалися у наказовому порядку видати Францу заміж за Максима Березовського. Навіть написали Імператорський Указ, який зобов’язує Максима одружитися з нею. Післанець цариці обер-поліцаймейстер пан Корф змусив Максима Березовського підписати цей указ протягом трьох днів. Розпачу Максима не було меж. Адже у нього є своя наречена Христя у Києві…Забігаючи наперед, варто зазначити, що цей шлюб таки не відбувся. Франца померла під час пологів. Сина передали на виховання тому ж Г. Потьомкіну. Але в сучасній українській періодичній пресі цього не описують. Ольга Мельник у поважній газеті безсумнівно твердить, що цей шлюб таки відбувся в 1763 році. Це трохи бентежить нашого читача, бо ж Франца — лютеранка і чужинка для православного патріота Максима. Але нам потрібно зменшити звинувачення авторці через повну дезінформацію щодо самої особи М.Березовського. Лишень згодом епізодично появлялися справедливі відомості про нього осіб, причетних до цієї справи, які побували в Італії, та від графа Олексія Григоровича — чоловіка цариці Єлизавети…
Сергій Петрович Плачинда у своїй повісті докладно описує турботу Максима Березовського, з якою він звернувся до чоловіка покійної цариці Єлизавети — графа Олексія Григоровича Розумовського за порадою в питанні отого “примусового” шлюбу із чужинкою. У відповідь він одержав єдину пораду: “Негайно виїжджати в Італію, тут же, зараз же завтра із тим дозволом і посланням доброго царя Петра III. Все буде підготовлено. Корабель завтра відпливає до Штетіна, звідти до Австрії та в Італію. Там тебе зустріне наша донечка — княжна Тарака-нова, котру ще називають княгинею Володи-мирською. Вона тобі допоможе облаштувати-ся”. Граф Олексій Григович Розумовський ще довго розмовляв із Максимом, наказуючи негайно виїжджати в Італію, бо жорстока цариця не дасть йому уникнути шлюбу з нелюбою Францою. Це був голос рідної душі… Потім граф іще попросив Максима заграти свої українські твори й зі сльозами на очах поблагословив автора у дорогу, даючи йому трохи грошей на дорогу і на проживання в Італії. Це був кінець 1763 року, коли Максим Березовський залишив береги Петербурзької морської станції.
Потім, після смерті Максима Березовського, цариця Катарина II наказала назавжди заборонити його твори, а твори, які були знайдені, звеліла спалити й стерти найменший слід його існування як людини. Через те бачимо низку неточностей у його життєписі, бо в Україні майже 262 роки його життєпис мало хто досліджував. Боялися, як замінованого мосту. Тому й маємо сьогодні чимало плутанини у вивченні біографії нашого композитора. Наприклад, Ольга Мельник1 пише про від’їзд Максима Березовського в 1769 році. Це, як вже бачимо, не відповідає правді. В УРЕ — в 1765 році. В “Енциклопедії Українознавства” В. Кубійовича пишуть — у 1764 році. У шеститомному і фаховому виданні — “Історії української музики” взагалі не виявлено зацікавлення подібними моментами в житті нашого ґеніяльного композитора XVIII століття.
…Максим Березовський прекрасно володів італійською мовою. Хоч інші європейські мови також непогано знав. В Італії зупинився в Больоньї, де навчався у музичного теоретика падре Джамбатіста Мартіні. Успіхи були великими. Незабаром наш посланець написав оперу “Демофонт” та “Іфіґенію” для театру в Ліворно, а також “Службу Божу” та багато духовних творів, які своєю внутрішньою побудовою тісно “пов’язані з українською народною піснею та традицією київських церковних співів”. Адже Максим Березовський в тім мелосі української та церковної пісні зростав змалечку і дихав тим повітрям навіть далеко від рідної України. Це ще раз доводить, що будувати майбутню людину потрібно змалечку або навіть із утроби матері. Ще тоді потрібно думати про дитя, багато читати, співати і слухати музику. Бо дитя це відчуває, і нервові клітини це відповідно “ставлять” на свою “поличку” головного мозку, як завдаток на джерело майбутньої свідомості, що засвітяться протягом усього життя. “В 1771 році Максима Березовського обирають членом кількох академій, в тому числі Больонської Філармонічної Академії”. Оперу “Демофонт” в Італії дуже полюбили, як і всю музику нашого ґеніяльного земляка — першого академіка-українця в галузі музичного мистецтва, яке було дуже популярне в тодішній Італії та й у цілій Європі. В.А. Моцарт (1756-1791) навчався разом із Максимом Бере-зовським, вони дружили, зустрічалися з донькою цариці Єлизавети, прислуховувалися одне до одного, сперечалися і доводили свою правоту. У В.-А. Моцарта чимало є творів у стилі українського давнього менталітету. Це засвідчує очевидний вплив Максима Березовського не тільки на творчість Моцарта, але й на творчість багатьох композиторів Європи. Жаль, що українці не знають тієї історичної правди XVIII століття.
Донька цариці була під чужим прізвищем Тараканова і звалася чи то Аліна, чи то Юлія (по-італійськи Джулія) для конспірації. Бо Ка терина II давно розшукувала її з метою знищення, щоби вона не відібрала трон цариці. Бо закон був на боці Тараканової. Царський трон до неї повинен був перейти в спадок. Але після вбивства рідного брата її відправили в Європу. У цілій тодішній розкішній Європі мало хто знав цю таємницю. Інакше цілий світ кричав би: “Геть царицю-терористку!” І царська розвідка над тим працювала. Нарешті довідалася через своїх донощиків та агентів, котрі, виявляється, слідкували і за Максимом, і за його друзями з перших днів перебування в Італії. Для конспірації княгиня Тараканова часто називалася княгинею Володимирською. Проте і це не допомогло. Шпигуни і тут захищали свою царицю…
Раптом приїжджає в Італію найголовніший фаворит цариці О. Орлов — великий уповноважений із розшуку небажаних елементів для цариці. Він елегантний кавалер, почав підлещуватися до княгині Тараканової, пообіцяв одружитися. Нарешті заманив на корабель і згодом відвіз у Росію відразу в Кронштат у тюрму, де княгиня у жахливих катуваннях і допитах в 1775 році загинула.
Всю цю таємницю знали і В.-А. Моцарт, і Максим Березовський, і Дмитро Бортнянський, і навіть (пізніше) А. Ведель. Звичайно, мовчали до пори, до часу. Через те й лютувала цариця Катерина II, як вовчиця, і жорстоко винищувала свідків. Згодом добралася навіть до В.-А. Моцарта.
Олексія Григоровича Розумовського — чоловіка цариці Єлизавети — понизили в посаді й почали щоденно переслідувати, вимагаючи від нього посвідчення про шлюб із коханою царицею Єлизаветою, метричного підтвердження про народження дочки і заповіту цариці про спадкове призначення дочки на трон матері. Щоб якось уникнути обіцяної фізичної розправи, Олексій Григорович під час чергового терору та прини-жувального допиту в його домі, витягнув усі ці документи, показав і тут же кинув їх у палаючий камін. Таким чином врятував своє життя.
Назрівала трагедія над головою М. Березовського.
В 1774 році фаворит цариці Г. Потьомкін, знаючи давню любов Максима до України, вже знаного у світі композитора, переманює приїжджати додому, бо є план відкрити музичну школу в м. Кременчуку. Потрібно розумних організаторів у підборі кадрів. Отже, і Максима Березовського обманом повертає в Петербург (не для кар’єри, а щоби знищити). Максим давно мріяв мати музичну школу в Україні. Радіє, навіть не підозрюючи про підступні наміри. Зібрав свої твори й приїжджає окрилений надією в Петербург… Опера “Демофонт” тут супроводжувалася невеличкими оплесками… без радісних вигуків і променистих усмішок, як в Італії… А далі… Далі був не тільки холод у ставленні до академі-ка-музикознавця і композитора з України, але й до визнаного всією Європою АКАДЕМІКА Росії з музичної творчості! І тут тобі така чорна суцільна зневага, дике вороже глузування і, врешті, категорична відмова щодо омріяної музичної ніколи.
Єдиною розрадою в академіка Максима Березовського була розмова із українськими знаменитостями, які ще не забули рідної мови, рідної землі, з простим народом і навіть із молодим Артемієм Веделем. Часто виступав перед простими українцями-робітниками на майдані в Петербурзі. Після приниження у царському дворі, коли не дали відкрити музичну школу, Максим ішов зі сльозами на очах до народу, розважав їх, співав їм рідних українських пісень, грав сонати і танці. За ті старання люди кидали йому копійки — так трохи назбиралося… Максим не лінився перед народом розповідати про життя і роль великої натхненної творчості для рідного народу тільки в межах прадавнього і найліпшого українського мелосу, який на той час шанувала вся Європа. Розмовляв Максим із народом чистою українською мовою.
І ті розмови донеслися до самої цариці, яка вже була стривожена війною із Омельком Пугачем у 1773-1774 роках — відомого нам із російської фальшивої історії як “восстание Емельяна Пугачева”, який боровся за права народу, за відновлення гетьманату… Росія кипіла у повстанських рухах…
Архівні матерія ли суду над О. Пугачем, на яких він розмовляв добірною українською мовою, свідчать про не перший і не останній повстанський бій українців за незалежність, за свободу, за панування на Україні рідної української мови. Після придушення повстання О. Пугача в 1775 році вовча цариця зрозуміла, що головна біда — “южно-русское казачество во главе запорожских хохлаков”, і підлим підступом із попом на чолі зліквідувала останню нашу надію на українську автономію — Запорізьку Січ. Адже знала, що козаки завжди були глибоко релігійними… Зрозуміло, що й українські музики, які були в пошані в Єлизаветинському дворі, де сходилися українські робочі та інтелігенти на концертування Максима Березовського, нині зазнавали переслідування, зневаги і навіть прямого чи непрямого фізичного знищення.
З трагічним передчуттям і тривожним поглядом, змарнілий Максим Березовський ходив до “обіцяльників”, просйв відкриття хоч би звичайної музичної школи навіть у сільській місцевості, лишень би в Україні. Бо в Росії не хоче навчати і виховувати нових поневолювачів українців. Навіть на приватну школу не дали дозволу, боячись “лишнего зборища подозрительних элементов”. У відповідь почувся регіт… Після знищення Запорізької Січі цариця разом зі своїми однодумцями подібними дуже різко і знахабніло поводилися з Максимом. “Іду додому… Трохи грошей заробив… Свої закінчені й незакінчені твори “Марія”, “Пугачов”, “Арія кошового”, “Хортиця”, “Хор запорожців”, а також обробки рідних пісень, інструментальні твори про козаків-запорожців. Набралося на повну валізу. Сьогодні 2 квітня 1777 року. Повинно пощастити. В рідну Україну! Помагай, Боже!”
За кілька хвилин поліцай Корф повідомив царицю про від’їзд Максима Березовського із Петербурга в Малоросію. Розлючена цариця тут же послала навздогін Муравйова із супровідниками…
На першій поштовій станції наздогнали. Максим затремтів від одної думки, що вони його вб’ють. Але тут же зіграли роль приємної зустрічі… і знову обманули, що їдуть будувати музичну школу для Максима. Той аж підскочив з радості. Тоді Муравйов запропонував випити з такої нагоди. Максим відмовлявся, бо ніколи не пив. Але з одуреної радості таки випив. Змусили випити й другу, і третю… Коли Березовський оп’янів, кати знайшли у валізі бритву та перерізали Максимові горло. А бритву підсунули в руку, нібито він сам заподіяв собі смерть. Ввечері 2 квітня 1777 року Максима Созонтовича Березовського не стало. Самогубства не могло бути, бо він був син героїчного козацького роду, котрий вмів терпіти і свідомо міг піти на смерть тільки за українську національну ідею. І накладати на своє життя катівську руку нищителя було для нього страшною національно-рабською ганебною зрадою своїх предків і самого Бога. Цей наклеп був і є вигідним тільки нашим катам для зневаги ґеніяльності композитора-ака-деміка Максима Березовського, а відтак і нації, що його народила. Адже принижений народ, як овечок, легше тримати в покорі, в неволі… Про це й говорили по київському радіо в 2005 році на 260-ті роковини українського ґенія.
Як тільки вбили Максима, тут же схопилися за його архів і повезли до цариці. А та, світова потвора, наважилася весь неоціненний архів нашого першого композитора-академіка власноручно спалити в ненажерливому полум’ї свого каміну. Цариця і тут ганебно помстилася наказом — поховати поруч із Францою Ібершер на кладовищі Олександро-Невської лаври. Такої наруги не бачив світ… Ось хто найбільший ворог України!
Максим Березовський був насправді великий ґеній українського народу. Він з ранніх літ розвивався у дусі суто українського національного музичного бароко. Він зумів захопити цим унікальним українським мелосом не тільки В.-А. Моцарта, але й усю Європу. Від днів його життя пройшло вже понад 200 років, а композитора такого рівня у нас ще не було. Бо навчання стало примітивне, поверхове, без українського Божественного народного героїзму у стражденному терпінні звитяжної боротьби за свою вільну діяльність і за благословенний творчий спокій народів Європи з античних часів. Світ без величі Праукраїни та сучасних її талантів зовсім знидіє без розумової краси в пісенному мистец-тві. Колишній цивілізований світ продовжуватимуть пояснювати викривлено, і вся історична правда пропадатиме у незнанні та в звірячому загарбництві, братовбивстві, в брехні та в несамовитому злодійському ошуканстві. Але ОКО Господнє відоме праукраїнцям уже 20 тисяч років в Мізинській Культурі. Його зображення відоме в археологічній науці. Нашим предкам було відомо, що ніщо не минає у світі безслідно та безкарно. Всіх катів нашого народу відчуває Земля і бачить Господь, тому вони зникають ганебно і зненацька. Це доводить праведна історія та предвічна віра наших предків.
Зовнішній сказ цариці Катерини II перейшов у глибокий сказ матки і внутрішніх органів та ще й дав повну деґрадацію інтелекту, через що й закінчила підлою та ганебною смертю. Це було великою карою Божою за знущання над народом, над М. Березовським і над Україною. Це найбільше чужинецьке страхітливе неграмотне опудало російської безсоромної історії. То не є велич, що вона українськими козаками ніби виграла російсько-турецьку війну, а потім знищила Запорізьку Січ і великих українців, а всю нашу Україну закріпачила. Ні! Це величезна трагедія Росії: від Аляски до самого Петербурга. Продавати, в рабство заганяти — огидна слава… Нещастя… Нині найбідніший народ… народ-“побєдітєль”. Іронія ДОЛІ…
Петра І також зненацька забрала смерть із білого світу, коли він зі злості підняв корабель, намагаючись показати перед будівельниками корабля свою “царську силу”, що й дало раптову защемлену грижу і смерть через дві години. Рідного сина замордував, як і шизофренік І. Грозний. Така доленька чекала на всіх наступних нищителів нашого Господнього Дому — України та її народу. Бо Господнє ОКО над Україною витає постійно.
Дарма, що вбивають і постійно нищать наших ґеніїв ще в юному віці, як ледь розцвілу Божу квітку. Головне, що ті генії є і постійно появляються. А це вже засвідчує про незнищенність прадавньої талановитої української нації. Коли нація не впала з розпуки в летарґію байдужості, це означає, що колись таки заволодіє свободою розквіту — своєю унікальною величавою культурою і вільним розвитком народу.

Василь Кобилюх
http://online-books.com.ua/?p=470

Лідія Забіляста - арія Тіманта з 3 дії опери Максима Березовського "Демофонт"


Опера «Демофонт» (Il Demofonte) написана композитором в период итальянской стажировки (премьера 1773 г., Ливорно). Это одна из 73 опер, созданных разными авторами на данное либретто Пьетро Метастазио.
Ария Тиманта из 2-го действия "Prudente mi chiedi..." - образец классицизма. По сюжету ария является обращением героя (в оригинале -- мужское сопрано) к царю Демофонту, собирающемуся принести в жертву богам его невесту. Написана в традиционной для классицизма трехчастной форме, но отчасти перекликается и с барочной формой арии da capo (с контрастной средней частью и повтором первой части с вариациями; к законам барочной оперы восходит также тот факт, что характер арий в XVIII веке регламентировался не столько содержанием текста, сколько значимостью персонажа - для первостепенных героев, даже если роль исключительно трагична, наличие бравурной арии было обязательно). Тем не менее, зрелые атрибуты классицизма (не только отсутствие генерал-баса и излишней орнаментации мелодии, но и в первую очередь структура композиции) характеризуют арию как очень продвинутое для своего времени сочинение. В экспозиции главная тема начинается в основной тональности (до-мажор), затем модулирует в тональность доминанты, явно наличествует небольшая побочная тема; средняя часть начинается в до-миноре, появляются новые краски и интонации; в репризе главная тема получает более сложное развитие, но при этом нет ухода в тональность доминанты, побочная тема и финал также исполняются в основной тональности. Оркестровое сопровождение близко к стилистике Моцарта.

Maria Zhilkina - Prudente mi chiedi


Соната до мажор для скрипки и клавесина (1772): II.Grave


Maxim Berezovsky - Symphony in C major

Максим Березовський - Юрій Іщенко. "Не отвержи мене"


Maksym Berezovsky - The Blessed I've Already Chosen


Berezovsky - "God standeth in the congregation of the mighty"


Berezovsky - Liturgy 7 The Lord's Prayer