Олександр Кошиць (1875-1944) народився (як сам пише у своїй «Короткій біографії») 12 вересня 1875 року в селі Ромашки Канівського повіту, краю Тараса Шевченка та Івана Нечуя-Левицького. Син священика, Антіна Гнатовича, і його дружини, Євдокії Михайлівни (зроду Маяковських). Через два роки після народження Олександра батько переїхав на нову парафію в село Тарасівка Звенигородського повіту, що поруч із Кирилівкою, батьківщиною великого Кобзаря, навіть приятелював з родичами Тараса. Фактично Тарасівка і стала батьківщиною Олександра Кошиця, колискою його творчого і духовного натхнення. Коли малому Олександрові сповнилося дев’ять років, батько віддає його до Богуславської бурси, де прийшов до нього потяг до музики. Особливо цікавиться хлопець творчістю українського композитора Артема Веделя, музика якого протягом довгих років була суворо заборонена. А 1890 року Олександр переводиться до Київської духовної семінарії, гарно вчиться і закінчує її з відзнакою.
1917 — Українська Центральна Рада покликала О.Кошиця до Музичної Театральної Комісії, яка була зародком пізнішого Міністерства Мистецтв України. За часів Директорії, спільно з К.Стеценком, О.Кошиць став співорганізатором Української Республіканської Капели, з якою, за дорученням С.Петлюри, відбув концертову подорож Західною Європою й Америкою. Цей колектив, на той момент найкращий в Україні, засобами мистецтва інформував світ про боротьбу українського народу за незалежність. Після падіння УНР Кошиць уже не зміг повернутися з хором до України.
Попри тріумфи в Європі, США, Мексиці, Кубі, Бразилії, Канаді, Кошиця все частіше мучила нестерпна ностальгія, тривожила звістка з батьківщини. Своїм друзям Беневським писав: «Єдина моя надія, що держить мене на землі і дає сили жити,— це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну». На жаль чи на щастя, бюрократична система узгоджень розтягувала такі процедури на роки. Востаннє 1928 року надійшло повідомлення, що його кандидатуру на повернення в Україну не затверджено. Кошиць дуже болісно сприйняв цей удар. Уже пізніше, у Вінніпезі упорядкував щоденникові записи («З піснею через світ», видруковані посмертно) та написав «Спогади», інтенсивно працював над репертуаром віршового звукозапису.
Помер Олександр Кошиць 21 вересня 1944 у Вінніпеґу. Похорон був подібний до всенародної жалібної демонстрації, а тіло упокоїлося у мавзолеї цвинтаря «Ґлен-Іден» (англ. Glen Eden), де зазвичай ховають визначних православних канадців українського походження.
Життя Маестро – справжній мистецький подвиг, здійснений на ниві українського хорового мистецтва. У часи радянської влади він, як і сотні, тисячі українських патріотів, які волею долі опинилися за кордоном, був зарахований дочисла так званих буржуазних націоналістів, зрадників і ворогів народу. Ім’я його заборонялося згадувати, а його чудові твори, особливо обробки народних пісень заборонялося виконувати. Так наше хорове мистецтво, наша культура зазнали величезних втрат, бо цілий пласт було вирвано надесятки років.
У Києві діє єдиний в Україні музей Олександра Кошиця – в приміщені СШ №296, розташованої на вулиці, що носить ім'я диригента.
Один із голландських критиків найкраще висловив те, на що так сподівався Голова Директорії, відправляючи в Європу українського амбасадора – Капелу: «Яка ритмічна музика України. Ми чули її цілий вечір і не наслухалися. Які ми бідні, народи Заходу! До України мені було цілком байдуже, але тепер я битимуся скрізь за мистецтво цієї країни!»
Або з рецензії французької «De Hazet» (1920 р.): «Ми ледве знаємо цей народ. Навіть сотня з тисяч слухачів не змогли б дати правдивої інформації про Україну. Але є група українців, які зі співами подорожують світом… Це подібне до хрестового походу. Немає промов, не роздають брошурок і мап, тільки співають. І чого ніколи не зроблять ні брошури, ні мапи, ні промови, те можуть зробити і роблять ці пісні».
І знову Париж, «Lavehir» (1921 р.): «Український хор закінчив у нас гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, але й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше – незвичайну досконалість співу».
Про виступ у Женеві згадує Кошиць: «Коли заспівали «Марсельєзу» в моєму аранжуванні, піднявся такий гвалт, що я перелякався. Панночки повискакували зі своїх місць і в екстазі ламали парасолі об естраду. В Берні, після концерту, коли я сів до авто й туди втягли вінок такого розміру, як я сам, студенти закидали мене квітами й до самого готелю бігли з криками за автомобілем».
По всьому світу стала новина, запис 1914 р.
Ой, дивне народження, запис 1914 р.
Ой, у полі Боришполі, запис 1922 р.
Верховино, запис 1922 р.
Ой на горе калині, запис 1922 р.
Щедрик.Коза, запис 1922 р.
Через поле широкеє, запис 1922 р.
До Почаївської Божої Матері, запис 1922 р.
Та болять ручки, запис 1945-49 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар