Родина Алчевських відіграла унікальну роль в історії української культури і залишила помітний слід в історичному минулому нашого краю. У приміщенні недільної школи Х.Д. Алчевської знаходиться виставкова зала Харківського художнього музею, збереглися будівлі банків, якими керував О.К. Алчевський. О.К. Алчевський започаткував тут товариство взаїмного кредиту, Торговий і Земельний банки; його дружина відкрила недільну школу. Також за сприяння Христини Данилівни було організовано товариство грамотності, громадську бібліотеку. Подружжя Алчевських – Христина Данилівна і Олексій Кирилович – приїхали до Харкова в 1862 році одразу після вінчання і невдовзі увійшли в коло прогресивної частини міського суспільства. В їхньому домі завжди звучали шевченківське слово і рідна українська пісня. З часом сім"я стала великою – народилися чотири сини і дві доньки...
У 1866 році у Алчевських народився другий син, Григорій. Маючи чудові музичні здібності, він ще в гімназії брав участь у концертах як співак і піаніст. Згодом, уже закінчивши фізико-математичний факультет Харківського університету, Григорій вступає до Московської консерваторії, де навчається по класу вокалу й композиції під керівництвом С.Танєєва. На його прохання консультантом молодого Алчевського деякий час був Петро Ілліч Чайковський. Разом із Рахманіновим, Гольденвейзером, Скрябіним Григорій відвідував гурток молодих музикантів.
У Харкові Григорій Олексійович створив кілька струнних аматорських оркестрів, якими сам керував, пізніше допомагав влаштовувати концерти брата Івана. Відомий Григорій Алчевський і як композитор: він написав кілька романсів, серед яких “Чого мені так тяжко” (слова Т.Г. Шевченка), “Безмежне поле” (слова І. Франка), “Стояла я та слухала весну”, “Не дивися на місяць весною” (слова Л. Українки), “Душа – це конвалія ніжна” (слова Христини Алчевської, сестри композитора) . Під впливом С. Рахманінова Григорій створив симфонічну поему “Альоша Попович”. У 1904 році її з успіхом виконували у Харкові (диригент – І. Слатін), а в 1907 р. – в Москві. Згодом Григорій Олексійович видав методичний посібник із вокальної техніки для співаків “Таблиці дихання”, який набув широкої популярності і тричі перевидавався. На початку ХХ століття Григорій Олексійович з сім’єю переїхав до Москви, де провів останні роки життя.
Коли в Алчевських народився четвертий син, Іван (29 грудня 1876 р.), сім’я жила на вулиці Сумській (у будинку, де зараз знаходиться кафе “Коники”). Іван закінчив 3-ю гімназію (вул. Гоголя) й фізико-математичний факультет Харківського університету, після чого за прикладом своєї матері вирішив присвятити себе педагогічній діяльності. Але, як кажуть, доля розпорядилась інакше.
Три покоління Алчевських по материнський лінії ( прабабуся, красуня Олена Вуїч, бабуся – Анетта Вуїч і мати) мали добрі голоси і неабияку музикальність. Батько кохався в поезії і сам дещо складав. Тож Іван з молодих літ з успіхом співав серед аматорів у гімназії та в університеті.
У 90-ті роки минулого століття музичне життя Харкова було надзвичайно насиченим. Велику популярність на Україні мала харківська опера. У саді комерційного клубу (зараз стара будівля оперного театру) відбувалися симфонічні концерти, музичні вечори проходили в будинках П.Сокальського, І.Слатіна, Алчевської та інших діячів культури.
Разом із братами Григорієм та Дмитрієм, а згодом із сестрою Христею, Іван (у якого міцний альт перетворився на красивий тенор широкого діапазону) часто брав участь в концертах, виконував українські пісні й романси. Христина згадувала, що Іван, виступаючи з нею в дуеті, співав партію коларатурного сопрано, а вона – низького контральто. Широкий діапазон голосу дозволяв юнакові співати партію баса.
Час закінчення Іваном університету (1901 р.) збігся з трагічною смертю батька. Через скрутне фінансове становище довелося продавати будинок на Мироносицькому провулку. Старший брат, Григорій, порадив Іванові стати співаком столичної опери: той поїхав до Петербурга, де після іспиту був прийнятий солістом Маріїнського театру. Дебют в опері “Садко” виявився вдалим, але Алчевський зрозумів, що мати гарний голос – ще не означає бути оперним співаком. Тож у наступні роки він їде до Парижа, де бере уроки співу у відомих спеціалістів Яна Решке і Фелії Литвин. Невдовзі Іван співає в Брюсселі партію Рауля (“Гугеноти”), яка пізніше стала його коронною роллю. Оваціями супроводжувалися гастролі співака в лондонському “Ковент-Гардені”. Він співав в операх “Євгеній Онегін” (Ленський), “Ромео і Джульєта” (Ромео) та інших.
У наступних сезонах Алчевський виступав у Нью-Йорку. Його партнерами були великий Карузо, Баттістіні та інші зірки західноєвропейської опери. Вистави в “Гранд опера” – важлива сторінка творчості Івана Олексійовича. Він знав п’ять мов і завжди співав мовою того народу, серед якого перебував. Для виступів в Італії співак довго готував партії італійською мовою.
Перша світова війна завадила його виступу у “Ла-Скала”. Італійці гаряче бажали послухати співака, який володів універсальним голосом (вони називали його “мецце-каратере” благородного тембру). Алчевський виконував ліричні партії Ленського, Фауста, Дон-Жуана, драматичні – Рауля, Германа, героїчну – Сабініна. Він був талановитим драматичним актором, окрім того добре грав на фортепіано – співав на концертах під власний акомпанемент.
Репертуар співака складався з понад 40 оперних партій та незліченної кількості романсів і народних пісень. Інколи Іван Олексійович розважав друзів тим, що брав ноту в тон звучання кришталевого келиха, тримаючи його перед собою. “Фокус” незмінно вдавався: келих розлітався на друзки від резонансу.
25 березня 1908 року Іван Олексійович вперше співав на сцені Великого театру партію Радамеса з опери “Аіда”, а через два роки став солістом цього колективу. Перебуваючи далеко від неньки-України, він не забував про неї. Тож не випадковість і те, що в Москві його обирають головою товариства “Кобзар” ім.Т.Г.Шевченка. У Великому театрі Іван Олексійович добивається постановки “Запорожця за Дунаєм”, виконує партію Андрія, водночас влаштовує концерт у Колонному залі Дворянського зібрання з приводу ювілею великого Кобзаря. У ньому брали участь Микола Лисенко, співаки: Яновська, Нежданова, Олесь та інші видатні митці.
Цікаво зазначити, що композитор К.Сен-Санс надіслав Алчевському фото з написом: “...Я обожнюю Ваш талант і хотів би чути Вас в усіх своїх творах. Щасливі люди, що можуть аплодувати Вам ”. У Парижі Івану Олексійовичу аплодував оркестр, а глядачі викликали його п’ять разів.
Початок Першої світової війни застав співака у Парижі, і він з великими труднощами повернувся на батьківщину. Іван Олексійович відразу почав виступи в Одесі, Катеринославі, Петрограді.
Навесні 1917 року Іван Алчевський востаннє співав у рідному Харкові. Згодом він поїхав на Кавказ, виступав у Тбілісі, Баку. Тут 11 квітня він раптово захворів. Ніхто і гадки не мав, що великому співакові залишилося жити лічені дні. 26 квітня (10 травня) Іван Алчевський помер. Його тіло перевезли до Харкова і поховали поруч із батьком у сімейному склепі на міському кладовищі. Під час похорону над його могилою раптом заспівав соловейко... Христя присвятила братові чудового вірша, який зачитав на похоронах студент університету:
Теба немає – світло дня зникає,
Згасає сонце золоте.
Журба гнітить, розлада дух шукає
І смуток в серцеві росте...
У 1866 році у Алчевських народився другий син, Григорій. Маючи чудові музичні здібності, він ще в гімназії брав участь у концертах як співак і піаніст. Згодом, уже закінчивши фізико-математичний факультет Харківського університету, Григорій вступає до Московської консерваторії, де навчається по класу вокалу й композиції під керівництвом С.Танєєва. На його прохання консультантом молодого Алчевського деякий час був Петро Ілліч Чайковський. Разом із Рахманіновим, Гольденвейзером, Скрябіним Григорій відвідував гурток молодих музикантів.
У Харкові Григорій Олексійович створив кілька струнних аматорських оркестрів, якими сам керував, пізніше допомагав влаштовувати концерти брата Івана. Відомий Григорій Алчевський і як композитор: він написав кілька романсів, серед яких “Чого мені так тяжко” (слова Т.Г. Шевченка), “Безмежне поле” (слова І. Франка), “Стояла я та слухала весну”, “Не дивися на місяць весною” (слова Л. Українки), “Душа – це конвалія ніжна” (слова Христини Алчевської, сестри композитора) . Під впливом С. Рахманінова Григорій створив симфонічну поему “Альоша Попович”. У 1904 році її з успіхом виконували у Харкові (диригент – І. Слатін), а в 1907 р. – в Москві. Згодом Григорій Олексійович видав методичний посібник із вокальної техніки для співаків “Таблиці дихання”, який набув широкої популярності і тричі перевидавався. На початку ХХ століття Григорій Олексійович з сім’єю переїхав до Москви, де провів останні роки життя.
Коли в Алчевських народився четвертий син, Іван (29 грудня 1876 р.), сім’я жила на вулиці Сумській (у будинку, де зараз знаходиться кафе “Коники”). Іван закінчив 3-ю гімназію (вул. Гоголя) й фізико-математичний факультет Харківського університету, після чого за прикладом своєї матері вирішив присвятити себе педагогічній діяльності. Але, як кажуть, доля розпорядилась інакше.
У 90-ті роки минулого століття музичне життя Харкова було надзвичайно насиченим. Велику популярність на Україні мала харківська опера. У саді комерційного клубу (зараз стара будівля оперного театру) відбувалися симфонічні концерти, музичні вечори проходили в будинках П.Сокальського, І.Слатіна, Алчевської та інших діячів культури.
Разом із братами Григорієм та Дмитрієм, а згодом із сестрою Христею, Іван (у якого міцний альт перетворився на красивий тенор широкого діапазону) часто брав участь в концертах, виконував українські пісні й романси. Христина згадувала, що Іван, виступаючи з нею в дуеті, співав партію коларатурного сопрано, а вона – низького контральто. Широкий діапазон голосу дозволяв юнакові співати партію баса.
на фото: Іван та Христя Алчевські
Час закінчення Іваном університету (1901 р.) збігся з трагічною смертю батька. Через скрутне фінансове становище довелося продавати будинок на Мироносицькому провулку. Старший брат, Григорій, порадив Іванові стати співаком столичної опери: той поїхав до Петербурга, де після іспиту був прийнятий солістом Маріїнського театру. Дебют в опері “Садко” виявився вдалим, але Алчевський зрозумів, що мати гарний голос – ще не означає бути оперним співаком. Тож у наступні роки він їде до Парижа, де бере уроки співу у відомих спеціалістів Яна Решке і Фелії Литвин. Невдовзі Іван співає в Брюсселі партію Рауля (“Гугеноти”), яка пізніше стала його коронною роллю. Оваціями супроводжувалися гастролі співака в лондонському “Ковент-Гардені”. Він співав в операх “Євгеній Онегін” (Ленський), “Ромео і Джульєта” (Ромео) та інших.
Іван Алчевський в ролях Фауста та Лазарро
У наступних сезонах Алчевський виступав у Нью-Йорку. Його партнерами були великий Карузо, Баттістіні та інші зірки західноєвропейської опери. Вистави в “Гранд опера” – важлива сторінка творчості Івана Олексійовича. Він знав п’ять мов і завжди співав мовою того народу, серед якого перебував. Для виступів в Італії співак довго готував партії італійською мовою.
Перша світова війна завадила його виступу у “Ла-Скала”. Італійці гаряче бажали послухати співака, який володів універсальним голосом (вони називали його “мецце-каратере” благородного тембру). Алчевський виконував ліричні партії Ленського, Фауста, Дон-Жуана, драматичні – Рауля, Германа, героїчну – Сабініна. Він був талановитим драматичним актором, окрім того добре грав на фортепіано – співав на концертах під власний акомпанемент.
Репертуар співака складався з понад 40 оперних партій та незліченної кількості романсів і народних пісень. Інколи Іван Олексійович розважав друзів тим, що брав ноту в тон звучання кришталевого келиха, тримаючи його перед собою. “Фокус” незмінно вдавався: келих розлітався на друзки від резонансу.
25 березня 1908 року Іван Олексійович вперше співав на сцені Великого театру партію Радамеса з опери “Аіда”, а через два роки став солістом цього колективу. Перебуваючи далеко від неньки-України, він не забував про неї. Тож не випадковість і те, що в Москві його обирають головою товариства “Кобзар” ім.Т.Г.Шевченка. У Великому театрі Іван Олексійович добивається постановки “Запорожця за Дунаєм”, виконує партію Андрія, водночас влаштовує концерт у Колонному залі Дворянського зібрання з приводу ювілею великого Кобзаря. У ньому брали участь Микола Лисенко, співаки: Яновська, Нежданова, Олесь та інші видатні митці.
Цікаво зазначити, що композитор К.Сен-Санс надіслав Алчевському фото з написом: “...Я обожнюю Ваш талант і хотів би чути Вас в усіх своїх творах. Щасливі люди, що можуть аплодувати Вам ”. У Парижі Івану Олексійовичу аплодував оркестр, а глядачі викликали його п’ять разів.
Початок Першої світової війни застав співака у Парижі, і він з великими труднощами повернувся на батьківщину. Іван Олексійович відразу почав виступи в Одесі, Катеринославі, Петрограді.
Навесні 1917 року Іван Алчевський востаннє співав у рідному Харкові. Згодом він поїхав на Кавказ, виступав у Тбілісі, Баку. Тут 11 квітня він раптово захворів. Ніхто і гадки не мав, що великому співакові залишилося жити лічені дні. 26 квітня (10 травня) Іван Алчевський помер. Його тіло перевезли до Харкова і поховали поруч із батьком у сімейному склепі на міському кладовищі. Під час похорону над його могилою раптом заспівав соловейко... Христя присвятила братові чудового вірша, який зачитав на похоронах студент університету:
Теба немає – світло дня зникає,
Згасає сонце золоте.
Журба гнітить, розлада дух шукає
І смуток в серцеві росте...
Немає коментарів:
Дописати коментар