Українські оперні артисти ХХ століття: Антоніна Нежданова

Тоня з Кривої Балки
Зі спогадів А.Нежданової
"Зі сполучення дитячого хору з аматорським дорослим утворився прекрасний хор, який запросили співати на святкових богослужіннях у церкві сусіднього села Усатове. Тут я вперше, семирічною дівчинкою, виступала як солістка: співала з акомпанементом хору під орудою батька «Господи, помилуй», відоме тоді під назвою «Пташка». Селяни, слухаючи спів, плакали. Виходячи з церкви, кидалися мене обіймати, цілувати, називали своєю милою канарочкою («канарочка Тонєчка»), дарували пряники, всілякі ласощі. Моєму музичному розвитку змалку сприяло близьке соприкосновення з народом. У Кривій Балці мешканці були переважно українцями, розмовляли українською мовою, чудово співали своїх народних пісень, які я із захопленням слухала, а згодом і сама з ними співала. Живучи серед природи, в товаристві простого люду, серед селян, я брала найбезпосереднішу, найживішу участь у їхньому житті, в їхніх радощах і печалях. Завдяки такій дружбі з селянами я з раннього дитинства полюбила народ, розуміла його інтереси, турботи, входила в його побут, мимоволі знайомилася з характерними рисами та трибом життя селян. З селянськими дітьми у мене була найтепліша, найглибша дружба, що збереглася надовго. Товаришувала я і з дорослими дівчатами: дуже любила бувати на весіллях. Особливо подобалися мені красиві українські весільні обрядові пісні. Буваючи на селянських весіллях разом із подругами-дівчатками, я з великим піднесенням та запалом співала все, що належало за звичаєм. Весільні святкування починалися з вечора напередодні весілля. Ошатно вбрана, у квітах і стрічках, наречена в супроводі дівчат і дітей, серед яких бувала й я, з піснями ходила по селу призивати на весілля, до того ж кланялася кожному в ноги до землі й дарувала по маленькому, спеченому на кшталт соснової шишки, хлібцю. У день весілля рано-вранці цілий поїзд мальовничо прикрашених шарабанів з гарно вбраними дівчатами та хлопцями в яскравих українських строях, із квітами та піснями вирушав до церкви на Усатові хутори. Після вінчання всі так само весело, з піснями, поверталися додому, де починався бенкет і на подвір'ї хати точилися танці до пізнього вечора. Грав оркестр усього з трьох осіб: скрипка, контрабас і бубон. Музика і танці були настільки захопливими, запальними для нас, що всидіти було неможливо. Усі танцювали з великим піднесенням, надзвичайно весело, шумно, безупинно, аж до упаду. Буквально курява стояла стовпом. З найбільшим захопленням та натхненням танцювали український гопак, у якому спритні танцюристи-хлопці вигадували якомога більше всіляких хитромудрих і важких фігур, колін навприсядки, з тупотінням, підскоками, стрибками, підзодорюючи всіх охочих змагатися з ними. Усі пускалися в танець — і старі, й молоді. Дівчата також не відставали від хлопців, граційно витанцьовували різні українські танки. Звісно, я поміж них танцювала з величезним захватом, кружляла, стрибала до знемоги, наслідуючи найкращих танцюристів, також пускалася «навприсядки». Це моє захоплення українськими танцями збереглося на все життя. Наприкінці дня гості сідали за обід, який супроводжувався дуже красивими піснями та цікавими весільними обрядами. Для кожного обряду була своя особлива пісня. Обід тривав нескінченно довго; перед його закінченням дівчата знімали вінок і велон (фату) з голови нареченої й пов'язували її шовковою блакитною або рожевою хусткою. Наречена вмить перетворювалася на молодицю. Цей обряд нам, дівчаткам, здавався особливо зворушливим, чомусь хотілося плакати. На всіх цих урочистостях я пильно стежила за всім, що відбувалося. Під час усіх цих обрядів за обідом нареченій належало обов'язково плакати. Дивлячись на неї, і ми, діти, так само ревно проливали сльози. Байдуже дивитися на наречену, яка плаче, було неможливо, і я сама так заливалася слізьми, що поверталася з веселого весілля додому з червоними від сліз очима та розпухлим носом. Дружба з селянами Кривої Балки збереглася в мене на довгі роки. Уже будучи артисткою Великого театру і приїжджаючи до Одеси, я неодмінно відвідувала рідні, милі серцю місця, їздила до Кривої Балки. Зустрічаючись із колишніми подругами, я тепло й по-дружньому розмовляла з ними. Багато хто з них дуже несхвально ставився до моєї професії артистки, вважаючи її предосудительною (ганебною). Говорили з докором: «Ти завжди, Тоню, була хорошою, скромною дівчиною, і раптом тепер пішла такою доріжкою». (Очевидно, «така доріжка» означала щось дуже погане, недозволене, негарне). Я їх запевняла, що моя «доріжка» дуже почесна, красива, має загальну повагу, але вони вірили цьому насилу. Був час, коли не лише серед простого народу, а й у багатьох інтелігентних людей був такий самий упереджений, хибний погляд на артистів; до їхньої праці ставилися без належної поваги, вважаючи спів і роботу на сцені не справжньою, серйозною справою, а забавкою. Декому здавалося, що співати, грати на сцені дуже легко, це не вимагає жодних зусиль, вважали, що це не робота. Як відомо, з Ф. І. Шаляпіним трапився такий кумедний випадок. Одного разу візник, з яким він їхав, запитав: «Чим ви, пане, займаєтеся, де працюєте?» Шаляпін відповів: «Співаю». Візник здивовано мовив: «Яка ж це робота? Та я ж теж співаю, коли вип'ю, а я от питаю, що ви робите? Де працюєте?» Думаю, що Шаляпіну важко було пояснити візнику, в чому полягала його робота."
"Я була, як казали мої близькі, гарненькою, з тонкими рисами обличчя, красивими очима та ніжним рум'янцем. У молоді роки я була досить легковажною, прагнула до веселощів, танців. Часті бали у Військових зборах, студентські вечори до трьох-чотирьох годин ранку, а потім заняття в школі погано позначалися на моєму здоров'ї. Я працювала в школі втомленою і стала кепсько почуватися. Сильна застуда посилила нездужання, я почала сильно кашляти, худнути, бліднути. У молоді роки зазвичай мало звертають уваги на своє здоров'я, і я тоді була дуже необережною щодо цього, своє погане самопочуття приписувала виключно перевтомі, не лікувалася. Тільки у 1939 році з'ясувалося під час рентгенівського просвічування, що в молодості в мене розпочався туберкульоз. Я була вражена, оскільки протягом усього свого життя повсякчас почувалася здоровою, рідко хворіла, легко переносила застуду. На щастя, в ті роки мій хворобливий стан швидко ліквідувався. Я сама непомітно вилікувала себе правильним режимом, здоровим сосновим сільським повітрям, спокійним трибом життя, хорошим харчуванням. У мене з'явилося бажання провести свої літні канікули не біля Одеси — степового краю з полями та луками, а серед густого соснового лісу. Від своїх товаришів-педагогів я чула про дивовижно красиву й здорову місцевість біля міста Черкас Київської губернії, село Дахнівку — теперішній відомий курорт Соснівка, — розташоване на високому березі Дніпра в сосновому лісі. Тоді це було зовсім нікому не відоме місце. Я поїхала туди завдяки знайомству з учителем співів у черкаській школі на все літо зі своєю сестрою та родиною мого колеги. Дійсно, там було чудово. Розкішна природа, мальовниче розташування, ароматне смолисте повітря та близькість Дніпра — усе це викликало в мене захват. Оселилися ми на околиці лісу в маленькій селянській хаті, оточеній вишневим садком і цілим лісом високих соняшників. Першого літа приїжджими дачниками було зайнято всього п'ять-шість будиночків. У наступні роки все більше й більше прибувало дачників, і незабаром із цього глухого села утворився культурний чудовий курорт, про який знають тепер у всьому Союзі. Таким чином, я була одним із піонерів цього курорту. Життя в Дахнівці в ті часи було надзвичайно простим і дешевим, що й привабило одеських педагогів. Жителі Дахнівки, українці, вирізнялися вродою та стрункістю постаті, особливо дівчата. Тоді селянки-українки не визнавали міських модних суконь, вбиралися у свої національні яскраві костюми — плахти, вишивані сорочки, голови прикрашали квітами, вінками, стрічками. Мені дуже подобалися ці красиві строї, і я одягала їх, коли вечорами гуляла з дівчатами й співала з ними українських пісень. Багато нових українських пісень почула й вивчила я тоді. Щодня ходили великим товариством до Дніпра купатися й кататися в човнах-плоскодонках, які були досить небезпечними під час сильного вітру й великих хвиль на річці. Перепливали на протилежний берег, де варили юшку, куліш, які там здавалися надзвичайно смачними. Одного разу трохи не втопилися. Знялася буря, плоскодонку захлюпувало хвилями, вона наповнювалася до країв водою. Довелося безперервно вичерпувати воду з човна, аби він разом з усіма нами не пішов на дно річки. Приємну прогулянку влаштували ми якось Дніпром до Києва. Проїжджаючи пароплавом повз Канів, де на високому березі міститься могила Тараса Шевченка, ми благоговійно проспівали хором «Заповіт» на слова Шевченка, співали й інших українських пісень. Ця подорож красивою, поетичною річкою з мальовничими берегами, а потім відвідини Києва справили на мене сильне враження. З великим інтересом оглядали ми всі пам'ятки старовини цього історичного міста, стародавні собори з їхнім живописом; побували в печерах, на могилі Аскольда і Діра. Милувалися краєвидом із Володимирської та Андріївської гір на Дніпро і Задніпров'я. Особливо сподобався мені Володимирський собор із живописом Васнецова, Нестерова. Повернулася я до Одеси з Дахнівки абсолютно здоровою, зміцнілою і знову взялася за роботу в училищі, за уроки."
"Неждановій були притаманні, з одного боку, легкість швидкої техніки, широкий діапазон, захоплююча фа третьої октави, а з іншого - тембральная наповненість середнього регістра, вільне володіння кантиленою. Ми знаємо, що співачки, як правило, побоюються поєднання цих якостей, вважаючи, що звукова соковитість середнього регістру може погано відбитися на легкості, моторності техніки. Тим часом, сучасна вокальна музика мало не геть виключає віртуозність. Спеціально для колоратурного сопрано нових творів майже не створено. Але легкі, високі голоси в природі існують, і треба допомогти їм долучитися до сучасних творів, зберігши віртуозність колоратурного сопрано. Ось чому вокально-технічна майстерність Антоніни Василівни має вивчатися", - писала колишня солістка ГАБТу та педагог вокалу Наталя Шпіллер.

"Нежданова співала дуже акуратно, стежачи за кожним звуком. Якщо слухати її, закривши очі, неможливо було повірити, що співає стара жінка. ... Голос лився рівною тонким струменем, кришталево чистий і дивно красивого м'якого тембру. Особливо підкоряв її піано. Вона, природньо, не намагалася виконувати віртуозних творів з крайніми верхніми нотами, але лірика її була бездоганна", - так про останні виступи Нежданової згадував колишній соліст ДАБТу Олексій Іванов.