Юрій Кипоренко-Доманський

Доля Юрія Кипоренка-Доманського (1888-1955) викликає подив і обурення. Маючи феноменальні вокальні дані і тріумфальний успіх за кордоном і не маючи з точки зору комуністичних ідеологів жодних “плям” на біографії на кшталт перебування в час війни на окупованій території, як у Бориса Романовича Гмирі (1903-1969), або знайомств з Михайлом Сергійовичем Грушевським (1866-1934) та Симоном Васильовичем Петлюрою (1877-1926), як у Михайла Івановича Донця (1883-1941), Ю.С.Кипоренко-Доманський залишався невідомим в Україні як за життя, так і після смерті...  Його рідко транслювали на радіо, мало записували, зовсім не записали в коронному вагнерівському репертуарі, не дали звання народного артиста СРСР, на яке він, поза всяким сумнівом, заслуговував. Широкому загалу зараз це ім'я нічого не говорить. Чому ж так сталося? ...

З цього приводу є різні думки. Ось, наприклад, що писав про Юрія Кипоренка видатний український диригент Веніамін Тольба, який дуже добре його знав ще по харківській опері, а потім вони разом в один час працювали у Києві: "Кипоренківський голос - не для запису. Він мало записувався, його наповнений металом сильний голос не дуже фоногенічний, і ми не можемо по його записах судити щодо співу Юрія Степановича. По численних виставах можуть судити про нього ті, хто чув його в розквіті його сил."

Юрій Степанович Кипоренко-Доманський народився 12 (24) березня 1888 року в Харкові в родині бідного багатодітного шевця. У сім’ї народилося 12 дітей, вижило шість – Юрій і п’ятеро сестер. Батько Степан Павлович вдень не розгинав спини, шиючи взуття, а вечорами та у вихідні, маючи гарний голос (тенор), співав у Благовіщенському соборі. Напівголодним і безрадісним було дитинство майбутнього співака. Закінчивши двокласну церковно-парафіяльну школу, Юрій теж стає шевцем, підмайстром у свого батька. Працюючи, Юрій співав, чаруючи домашніх чудовим голосом.
Пізніше, у 1905 році, 17-річним юнаком він вступає до Харківського музичного училища, але через рік змушений був залишити його, бо нічим було платити за навчання. На той час Юрій уже встиг полюбити театр. Він купував найдешевші квитки і відвідував вистави, в тому числі й гастролерів, які не обминали Харків. Його заворожував світ театру, такий відмінний від сірої, убогої буденності.
У 1906 році в Харкові гастролювала мандрівна українська трупа Олексія Суходольського (1863-1936). Побувши на їхній виставі, Юрій звернувся до антрепренера, щоб той узяв його до своєї трупи. О.Суходольський, прослухавши юнака, взяв його у свій хор. Так Юрій Кипоренко вибрав собі нелегку долю актора українського мандрівного театру. У хорі він співав недовго. Скоро йому доручають співочі ролі: Петра в “Наталці-Полтавці”, Андрія в “Запорожці за Дунаєм”, Левка в “Утопленій”. Прослуживши у О.Суходольського два сезони (1906-1908), Ю.Кипоренко переходить до І.Шосткінського. З його трупою він об’їздив Поволжя, Сибір, Далекий Схід, а в 1919 році Юрія запросив до себе в трупу славетний Панас Карпович Саксаганський (Тобілевич, 1859-1940). Саме в трупі Саксаганського відбулося становлення Кипоренка як українського актора. Гра в одних виставах з корифеями українського театру Марією Заньковецькою (1860-1934), Миколою Садовським (Тобілевич, 1856-1933), Любов’ю Ліницькою (1865-1924) багато дала для досягнення акторської майстерності Кипоренка. Слід зазначити, що тогочасні українські трупи були музично-драматичним, поряд з драматичними п’єсами вони ставили і нескладні опери. Багато акторів, серед них і вже згадані, були першокласними співаками.
На початку 1910 року Ю.Кипоренко виступає вже в трупі Трохима Колесниченка (1876-1941). Гастролі відбувалися в Одесі.
Кипоренко брав участь у виставах, учасником яких був і Марко Лукич Кропивницький (1840-1910). Це були останні виступи геніального артиста, режисера, драматурга. Того ж 1910 року на гастролях трупи у Варшаві (тоді входила до складу Російської імперії) відбулася знаменна зустріч Ю.Кипоренка з українським тенором світової слави Олександром Пилиповичем Мишугою (1853-1922), якого сам Енріко Карузо (1873-1921) називав королем ліричних тенорів. Почувши Кипоренка в опері Станіслава Монюшка “Галька” в партії Йонтека, знаменитий співак привітав його і напророчив велике майбутнє.
Восени 1911 року Кипоренко вперше потрапляє на гастролі в Москву уже з трупою Дмитра Гайдамаки (справжнє прізвище Вертепов, 1864-1936). Тут на одній з вистав Кипоренка почув професор співу Станіслав Лапінський. Зачарований голосом Кипоренка, професор запропонував безплатно навчати його співу. Але того року Кипоренко не міг скористатися пропозицією професора. Для цього треба було розірвати контракт з Д.Гайдамакою, але Кипоренко не міг підвести трупу, покинувши її в середині сезону. Та й на зв’язані з цим матеріальні збитки він не міг піти, бо він тільки-но одружився з артисткою, яку зустрів у трупі Д.Гайдамаки.
Поліна Олександрівна Доманська добре розуміла різницю в масштабах свого обдарування і чоловіка. Заради нього вона залишила сцену, присвятивши йому все своє життя. Дівчина освічена й інтелігентна, вона багато дала Юрію в сенсі загальної культури, зваживши на те, яке виховання й освіту отримав Кипоренко. Ставши оперним співаком, вдячний Юрій Кипоренко додав до свого прізвища її – Доманський. Незважаючи на лихоліття, в яких довелося жити Кипоренкам-Доманським, їхній шлюб був щасливим. Правда, у них не було власних дітей, але вони виховали прийомного сина, опікувалися онуками.
У наступному 1912 році Ю.Кипоренко знову з трупою Д.Гайдамаки прибуває на гастролі в Москву. На виставі “Галька” був присутній власник московського приватного оперного театру Сергій Іванович Зимін (1875-1942). Після вистави він прийшов за куліси, познайомився з Юрієм Кипоренком і запропонував йому прослухатися в його оперному театрі. Кипоренко успішно пройшов прослуховування і підписав контракт. Відтоді він стає професійним оперним співаком Кипоренко-Доманським у стаціонарному театрі. До того ж тепер він має можливість навчатися у С.Лапінського. Заняття тривали по 1916 рік.7 січня 1913 року Ю.Кипоренко-Доманський виступив у досить складній партії Богдана Сабініна в опері М.Глинки “Іван Сусанін”. Преса одностайно оцінила дебют співака як дуже вдалий. Через деякий час він готує і виконує партію Родамеса в “Аїді” Дж.Верді, яка вважається однією з найважчих у теноровому репертуарі. І знову успіх. За шість сезонів у Зиміна Юрій Степанович виконав 50 партій, здобув визнання у публіки. Великою школою для молодого артиста були зустрічі з Федором Івановичем Шаляпіним (1873-1938). Йому випало не лише слухати геніального співака, а й брати участь в одних виставах. Так в “Івані Сусаніні” Глинки Шаляпін співав Івана Сусаніна, а Кипоренко-Доманський – Сабініна, в “Русалці” Даргомижського Шаляпін співав Мельника, Кипоренко-Доманський – Князя, в “Борисі Годунові” Мусоргського Шаляпін співав Годунова, Кипоренко-Доманський – Самозванця, в “Хованщині” Мусоргського Шаляпін співав Досифія, Кипоренко-Доманський – Андрія Хованського, в “Псковитянці” Римського-Корсакова Шаляпін – Іван Грозний, Кипоренко-Доманський – Михайло Туча, в “Юдифі” Сєрова Шаляпін – Олоферн, Кипоренко-Доманський – Ахіор, у “Фаусті” Гуно Шаляпін – Мефістофель, Кипоренко-Доманський – Фауст.
Потім лютнева і особливо Жовтнева революції зламали звичний хід життя. У перші пореволюційні роки Кипоренко-Доманський продовжує працювати в тому ж театрі, який після націоналізації став називатися Театром Ради робітничих депутатів. Крім того, Кипоренко-Доманський багато виступає з концертами перед робітничою і червоноармійською аудиторією на фронтах громадянської війни. У 1919-1921 роках співак працює в Саратовському оперному театрі. Громадянська війна не сприяла розвитку мистецтва, особливо на периферії. Постановки були випадковими і убогими, костюми бідними, склад театру плинний. Одинокі “зірки” були в оточенні другорядних співаків. На серйозну творчість це не надихало. Лише по закінченні громадянської війни Юрій Кипоренко-Доманський отримує можливість повернутися в Україну.
Восени 1922 року співак приїхав до рідного Харкова (тоді столиця України), де Перша державна опера була відкрита в 1920 році. Сезон 1922/1923 року відкривався “Аїдою” Дж.Верді. У партії Радамеса виступив Кипоренко-Доманський.
Майбутній народний артист СРСР Марко Йосипович Рейзен (1895-1992), майбутній соліст ДАБТу, а тоді соліст Харківської опери, згадував пізніше тодішні виступи Ю.Кипоренка-Доманського: “Пригадую, як одного разу стоячи за сценою (я співав у тій же виставі Мефістофеля), почув я божествене do у каватіні Фауста. Звук був такий чистий і чудовий, так ясно взял його артист, щоо сльози замилування навернулися мені на очі. Майже ніколи потім мені не доводилося чути подібне”.
Слід зазначити, що співак без труднощів брав не лише верхнє do (другої октави), але й re. А це вже за межами діапазону тенорових партій. У цьому ж сезоні Ю.Кипоренко-Доманський блискуче виступив у партіях Германа (“Пікова дама” П.Чайковського) та Самсона (“Самсон і Даліла” К.Сен-Санса). Сезон закінчився гастролями співака в Києві, де він виступив в операх “Дочка кардинала” Ф.Галеві та “Аїда” Дж.Верді. Виступи артиста настільки тріумфальні, що дирекція театру запрошує його на наступний (1923/1924) сезон у Київську оперу. Спеціально для Кипоренка-Доманського поновлюють ряд опер: “Гугеноти” Дж.Мейербера, “Паяци” Р.Леонкавалло, “Тангейзер” Р.Вагнера.

Микола ПЕТРЕНКО, "Достойники української нації" 

Далі починається надзвичайно насичена робота в Харкові (1928-31, 1932-39), Одесі (1928-31), Києві (1939—1941). Це й прем'єри, й постійні запрошення на гастролі. Лише три сезони Кипоренко-Доманський проводить поза трикутником Харків-Одеса-Київ: один в Сибіру, один в Грузії та останній на навчанні в Італії (1927-28).
Після нападу з боку Німеччини та її союзників на Радянський Союз, Кипоренко-Доманський та інші актори командировані до Тбілісі, де виступають як в опері, так і на симфонічних концертах (концерти в фонд фронту та на користь родин загиблих вояків).
1942 року «українська група» у грузинській столиці вшанувала пам'ять композитора Миколи Лисенка (100 років від дня народження). В концерті брали участь митці обох народів.
Весною 1944 року Юрій Кипоренко з іншими артистами повернувся до Київа. Брав участь у концертах в розташуваннях бойових частин.
Завершив активну роботу в Київський опері весною 1949 року прем'єрною постановкою Івана Сусаніна.
Працював у Київській консерваторії, періодично мав виступи на збірних та сольних концертах, епізодичні вистави на сценах Києва, Харкова, Львова, Одеси, Свердловська та ін.
Помер у 67-літньому віці, 6 серпня 1955 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
Критики порівнювали голос Кипоренко-Доманського з голосами А. Мазіні, Ф. Таманьо, І. Єршова. Його репертуар становили 116 партій. Деяки його записи включено в антологію «Золоті голоси України» (1970).
Дивним чином, творчість Кипоренко-Доманського не пропагувалася в СРСР. Він не мав достатньо (як для артиста такого рівня) записів та радіовиступів, створені 1945-го року в Німеччині грамзаписи так і не були перевидані.

Вікіпедія

Зберіглися записи Юрія Кипоренка-Доманського на українському радіо, завдяки чому зараз можна почути його голос як у оперних партіях, так і у камерних творах.

"У 1936 році у Москві відбувалася перша декада українсьекої літератури і мистецтва у Москві. Серед учасників був і Кипоренко-Доманський. І ось, коли ми вже виступали на сцені ДАБТу, під час антракту однієї з вистав відкрилися двері гримерної і перед нами постав сам Сергій Зимін. Він вигукнув: "Де він? Де він, мій Юра? А, вже бачу! Це мій Юра, це я його викохав і вивів у люди!" І вони обоє застигли в обіймах. Цю картину зустрічі двох видатних людейважко передати. Скільки було радощів, сліз, спогадів і віншувань. Відчувалося. як Зимін любив свого колишнього соліста опери. Та і Юрій Степанович тоді також просльозився. Такого забути не можна"

Зі спогадів Віктора Борищенка, провідного тенора київського оперного.

"Юрій Степанович був невиисокого зросту (1 метр 70 см), кремезний, з дуже широкою грудною кліткою, можна сказати, непропорційно широкою. Очевидно, ця широка грудна клітка й народжувала таку могутність голосу. Ніс у нього від природи був широкий, над чим він іноді посміювався. Тому у виставах він завжди, "виправляючи природу", ліпив ніс формою, яка відповідала образу героя. Гримувався він сам."
Зі спогадів Наталії Литвиненко

"Запам"яталася мені на все життя прем"єра опери "Гугеноти" Мейєрбера. поставлена на сцені Харківської опери Й.Лапицьким в грудні 1934 року. оформлював  оперу художник А.петрицький, диригував А.Маргулян. Це була історична вистава, де в головних ролях виступали: Рауль - Кипоренко-Доманський, Валентина - М.Литвиненко-Вольгемут, Марсель - І.Паторжинський, Невер - М.Гришко, Сен-Брі - М.Роменський. Нічого кращого на оперній сцені більше почути не довелось. Видатні голоси, злагоджений оркестр, блискуче художнє оформлення - все злилося тоді в єдиний естетичний потік, який просто важко описати. Коли Юрій Степанович та Марія Іванівна дійшли до останнього любовного дуету, то це була така сила мелодії і звуку, така пристрасть, що глядачева зала просто завмерла від захоплення і радості. А коли кипоренко дійшов у своїй арії до ре-бемоля, то в моє серце полилася така чудова нота, яка й сьогодні там звучить."

Зі спогадів Віктора Борищенка, провідного тенора київського оперного.

Романс Радамеса з 1 д. опери «Аіда», запис 1952 р., диригент В.Пірадов

Фінальна сцена (в підземеллі) з 2 карт. 4 д. опери «Аіда» , запис 1952 р., диригент В.Пірадов, Аїда - Лілія Лобанова, Амнеріс - Лариса Руденко

Фінальная сцена з опери «Кармен», запис 1952 р., диригент О.Клімов, Кармен - Лариса Руденко

Арія Германа з 7 карт. опери «Пікова дама» , запис 1952 р., диригент В.Пірадов

Арія Андрія з опери «Тарас Бульба», ф-но Зара Деслер

Сцена і дует Дездемони і Отелло з 1 д. опери «Отелло» , запис 1951 р., диригент Я.Карасик,
Дездемона - Зоя Гайдай

Речитатив і монолог Отелло з 2 д. оп. «Отелло» ,запис 1951 р., диригент Я.Карасик

Арія Елеазара з 4 д. опери «Дочка кардинала», запис 1952 р., диригент О.Клімов

Без тебе, Олесю, запис 1951 р.,
Оркестр народних інструментів Українського радіо, диригент Микола Хіврич

У мене був коханий, рідний край,
Mикола Лисенко - Генрих Гейне, переклад Максима Славинського
запис 1948 р.,
ф-но: Зара Деслер?

Ой зійди зійди ясен місяцю, запис 1951 р.,
Оркестр народних інструментів Українського радіо, диригент Микола Хіврич