пʼятниця, 12 грудня 2014 р.

Іван Козловський

"Безліч найважливіших історичних подій пройшли перед його очима.
Він пережив багато і багатьох, хто вирішував долю його Батьківщини.
Він був обласканий славою і великими світу цього, пізнав велику любов і велику зраду, звідав біль і радість.
Але тільки в Музиці ця надзвичайна людина знаходила втіху.
Тільки Музика рятувала його від самотності і розчарування в житті.
Усього себе і все своє життя батько присвятив Музиці.
І залишився вірним їй до свого самого останнього подиху.
Світла йому пам'ять ..."

Іван Козловський народився неподалік Києва у селі Мар'янівка, Васильківського району. Від батька свого, Семена Йосиповича, успадкував він ставлення до музики як до одного з головних життєвих чинників. Не знаючи нот, Козловський-старший на слух грав на віденській гармоніці. Зрідка - коли на плечах дім і родина, не завжди знайдеться час для дозвілля - траплялося хлопчикові почути і спів матері, Ганни Герасимівни ... І звичайно ж, найулюбленішими уроками Іванка в школі були спів і література, що їх викладала непересічна людина - Сисой Григорович Саєнко, котрий вважав своїм обов'язком долучити учнів до музики та поезії.

Це була незвичайна людина. Грамоті навчився в зрілому віці. Пройшов у веригах по всіх монастирях України. Яких тільки мук, поневірянь не натерпівся, однак зберіг у собі чистоту і святість. У розпал сталінських репресій його «за релігійний фанатизм» відправили на заслання. Працюючи на лісоповалі, Сисой завжди співав церковні твори. Норовливця за це били, в карцери саджали - але не зламали. Після звільнення Сисой приїхав у Москву до Івана Козловського, не уявляючи, по своїй наївності, чим це загрожувало останньому. І був зустрінутий як брат рідний. До речі, помер Саєнко в той же рік, що і брат Івана Семеновича. Похований богошукач у Білій Церкві. Його портрет вісить у Мар'янівській музичній школі - Козловський домігся. Щорічно їздив до нього на могилу.

Іван Семенович завжди пам'ятав про своє коріння, навіть на офіційних ювілеях, як це було, наприклад, в 1980 році, коли співак заявив, що всім досягнутим в мистецтві він, в першу чергу, зобов'язаний своїй рідній Мар'янівці, "забувши" при цьому подякувати за турботу "рідну партію" і не менш "рідний уряд", як у ті роки було загально прийнято.

Змалку Іванка віддали у київський Михайлівський Золотоверхий монастир, де його дитячий альт відразу ж помітили і він став співати у церковному хорі.
"Мене як співака весь світ визнав. Окрім матері. Як же вона, бідна, мріяла, щоб я став священиком! Мене навіть віддали в церковну школу. Звідти було рукою подати до архієрейського сану. І жили ми при Михайлівському монастирі. Там і годувалися. Співали з братом в Софійському соборі. Регентом нашого хору був Яків Степанович Калішевський. Брат теж мав непоганий голос."
на фото: Семен Козловський
"З раннього дитинства Іван мав дуже красивий голос і чіпку пам’ять, – розповідає директор Музею-садиби Івана Козловського в Мар’янівці Олександра Сомова. – По неділях мати брала Івана із собою до церкви. І от якось хлопчик стояв у церкві поруч з мамою й співав – він вивчив усі кондаки, тропарі, які чув від батька і брата Федора. Той був на три роки старший від Івана, також мав чудовий голос і знав увесь церковний репертуар. В кінці служби підійшов до них монах. Такий кремезний, що Іван аж злякався, і сказав: «Не сумуй, жінко, не печалься, відпусти сина, він піде нашим шляхом». Мати прийшла додому й в сльози. Тому що вже на той час старшого Федора забрали в семінарію. А тут Івана, якому ще нема й восьми років, забирають у далекий світ до Києва.
Але батько глянув на дружину та й каже: «Ганно, то воля не монаха. То воля Божа». Через кілька днів Семен Козловський узяв Івана за руку і вирушив з ним на Одеський тракт і далі попутними підводами на Київ у Свято-Михайлівський монастир. Сім років Іван жив у монастирі. Одного разу не витримав, утік. Пішки обірваний і голодний прибився до рідної хатини. Мама всю ніч плакала й благала чоловіка залишити малого вдома. На ранок Івана помили, одягли, нагодували. А тоді батько й каже: «Як зумів сюди прийти, так і назад в монастир дорогу знайдеш. Бо шлях твій і доля твоя там, Богом визначені».
Отак батькова воля й вирішила Іванів життєвий шлях.
Але і старший брат Федір відіграв у житті Івана далеко не останню, я б навіть сказала, визначальну роль, – продовжує розповідь Олександра Сомова. – Саме Федір, який у 1918 році співав у хорі Кошиця і в театрі Садовського, вперше привів Івана в театр і познайомив з Марією Заньковецькою. У 1919 році капела Кошиця виїхала на гастролі до Європи, і коли загинула українська держава, актори прийняли одностайне рішення – не повертатись.
На фото: Іван, Федір та Анастасія Козловські, початок 70-тих років
Доля Федора довгий час була невідомою. Але через брата Іван усе життя залишався невиїзним. Під впливом брата Іван, який на той час навчався в Музично-драматичному інституті імені Лисенка, вирішив для себе: «Ні, моя доля не в семінарії, а в театрі». Основним аргументом цього рішення була Марія Заньковецька, українська драма у її виконанні. Коли видатна акторка вперше послухала, як Іван співав на сцені Університету Шевченка пісню «Ой у полі озерце», вона заплакала. Між іншим, на шлях співака і музиканта благословив Івана Козловського і сам Микола Лисенко. Якось він гуляв Голосіївським лісом і почув, як десь у гущавині хлопчик співає «Ой ходила дівчина бережком, заганяла селезня батожком...». Лисенко підійшов ближче і бачить: стоїть такий собі хлопчина і дивиться на нього злякано. Маестро і каже: «Не батожком, хлопче, а батіжком. Українське слово святе на хресті було розп’яте. Не травмуй його, не каліч. Це гріх великий. А ти будеш знаменитим». "

Юнаком Козловський співав у хорі Троїцького Народного Дому (де містився знаменитий театр Садовського і грали корифеї українського театру - Заньковецька, Саксаганський, Кропивницький), а незабаром став солістом академічного хору, яким керував знаменитий на ту пору в Києві хормейстер Олександр Кошиць. Ось як згадує ті часи у своєму інтерв"ю радіо "Свобода" сам Іван Козловський:

Розуміючи, що перед ним справжній самородок з поставленим від природи голосом, Кошиць направляє Івана до Олени Олександрівні Муравйової, одного з найвідоміших і найкращих у Києві педагогів вокалу. Розхвалюючи свого протеже, Кошиць завершив супровідний лист словами: "Послухайте його і самі переконаєтеся". Професор Муравйова "переконалася", і сімнадцятирічний Іван став її студентом.

"Розумний і чуйний педагог, Олена Олександрівна індивідуально підходила до кожного учня. Відразу помітивши видатні природні дані Козловського, вона вселила в боязкого, але самолюбивого юнака впевненість у правильності обраного ним шляху. Олена Олександрівна часто говорила про свого учня: «У Вані від природи поставлений голос, абсолютно вільне, без найменшої натуги, дихання, чудово розвинена діафрагма». Муравйова настільки майстерно вела свого вихованця, що скоро він відчув, як розвивається і міцніє його ніжний голос."

Лише два роки тривали заняття з Оленою Муравйовою, коли її "Ванєчка" (як вона його ласкаво називала) з відзнакою завершив своє навчання в Київському музично-драматичному інституті Миколи Лисенка.
У тому ж році почалася його служба в Червоній армії. Відповідно до джерел радянського періоду (інших на сьогоднішній день просто немає), Іван пішов служити добровольцем і був направлений в інженерні війська, в Полтаву, де одночасно зі службою співав в аматорському хорі. У 1922 році Козловський вступив до трупи Полтавського пересувного оперного театру. Там, по суті, він і сформувався як оперний артист.
На фото: Учасники ювілейної вистави "Наталка Полтавка" І. П. Котляревського - М. В. Лисенка. В центрі - М. І. Литвиненко-Вольгемут, П. К. Саксаганський; в першому ряду праворуч - І. С. Козловський. [Поч. 1920-х].
На фото: будинок міського театру, де у 1920-тих роках містилася полтавська опера
"У Полтаві, де артист провів близько п'яти років, він зустрівся з корифеями української сцени - Саксаганським і Заньковецькою. Знаменита актриса, що вже на той час втратила зір, почувши Козловського на одній з вистав, задушевно звернулася до нього: «Співаєш, неначе соловейко... співай людям на радість!» ... Панас Карпович Саксаганський, великий український актор, режисер і драматург, уважно стежив за розвитком обдарування Козловського, надав йому чимало корисних порад, які назавжди закарбувалися в пам'яті юнака. Поступово у молодого співака розвивалася гнучкість драматичного обдарування, свобода руху на сцені, ясність і виразність дикції. Козловський прекрасно справлявся і з чисто драматичними образами. Природа обдарувала його сценічними даними так само багато, як і голосом. Коли ж у ролі спліталися драматичне і музичне, - актор домагався справжньої творчої перемоги. У п'єсі «Вій» Козловський грав простакуватого бурсака. Він з'являвся у синій свитці, рослий, стрункий, а коли заспівував чудесну мелодію української народної пісні "Де ти бродиш, моя доле», зал, затамувавши подих, слухав йому і довгими, гарячими оплесками дякував молодому актору за хвилини справжнього естетичної насолоди. Вже тоді, понад двадцять років тому (в середині 1920-х років - прім. ред.), Козловський співав абсолютно вільно, роблячи природні, глибоко логічні акценти. Його юнацька наснага, його щирі почуття мимоволі передавалися аудиторії. Так перші захоплення від повного злиття зі слухачами Козловський відчув у Полтаві, на зорі свого артистичної життя."
Протягом двох років Козловський - соліст Харківського, а потім Свердловського оперного театру, а вже в 1926 році він дебютує у Великому театрі, сцену якого його ім'я прикрашало без малого тридцять років. Примітно те, що Козловський дебютував у ролі Альфреда в опері Верді "Травіата". Композитор М.М.Іпполітов-Іванов, який диригував в той день, сказав після вистави: "Цей співак - багатообіцяюче явище в мистецтві ...". І його пророцтво збулося.
Згадаймо, що в той час у Большому Театрі ще співав сам Л.В.Собинов, а також знамениті тенори С.П.Юдін, М.М.Озеров, Б.В.Євлахов, і, незважаючи на це, молодий співак не знітився , не загубився на їхньому фоні. У своєму першому сезоні Козловський заспівав три головні (крім Альфреда, це були ще Володимир в "Дубровському" і Герцог в "Ріголетто") партії.
Наступного року відбулася подія, про яку, перефразувавши Пушкіна, можна сказати, що "старий Собінов" особисто благословив початківця співака. Сталося так, що, поховавши батька, Козловський перебував у підмосковному санаторії, аж коли його раптом терміново викликали до театру, де того вечора йшла опера Гуно "Ромео і Джульєтта" з Собіновим і Барсовою в головних ролях.
На фото: 24.05.1933 ювілейна на честь 35-річчя творчої діяльності Л.Собінова вистава "Євгенія Онєгіна". В ролях: М.Рейзен (Зарецький), І.Козловський (Тріке), О.Пірогов (Ротний), Л.Собінов (Ленський)
У середині спектаклю раптово захворів Собінов, співати більше не міг і сам наполіг на тому, щоб розшукали Козловського: у разі скасування спектаклю дирекції довелося б повертати глядачам гроші за квитки. Не дотримуючись в той день режиму, не розспівуючи горло, буквально на ходу натягнувши на голову ще вологу від поту перуку Собінова, Козловський ступив на сцену. Публіка, а в залі сиділи переважно шанувальники Собінова, зустріла його вихід ввічливими оплесками. Але по ходу спектаклю прийом робився тепліше, оплески гарячішими, особливо після його чудового верхнього до у фіналі сцени на площі. А завершився спектакль, як згадував виконавець партії отця Лорана О.І.Батурін, овацією, яку влаштувала Козловському публіка. Наступного дня Козловський отримав від Собінова лист подяки, що завершувався словами: "Спасибі, що ви такий". Так починався другий оперний сезон Козловського у Большому Театрі...
Згадаймо, як ще Россіні говорив, що головним для співака є три речі: це голос, голос і ще раз голос. У такому разі, він точно мав на увазі Івана Семеновича Козловського. Його спів, навіть за звукозаписами того часу, зачаровує. Цей голос неможливо сплутати ні з яким іншим. Ніякі технічні труднощі не лякали співака, і ніяка найважча нота не була йому перешкодою у створенні вокального образу. "Голос який! - Говорив С. М. Міхоелс, з яким дружив Козловський. - Тембр, просто не питаючись, у серці лізе, а головне - співає пісню, мелодію. Він і паузи співає, а не тільки ноти. Адже є співаки та співачки, що співають ноти, наче гриби збирають, а пісні-то й нема. А Іван і голосом, і серцем пісню співає."
Показовим є виконання Козловським пісеньки Герцога в заключному акті "Ріголетто". Фінальну ноту, взявши її на ферматі, Козловський тримав, допоки не виходив за лаштунки. Одного разу режисер спектаклю В.А.Лоський, у минулому сам відомий артист опери (він співав ще з самим Шаляпіним), закуважив Козловському: "А знаєте, адже про те, що ви берете ре-бемоль третьої октави (багато тенорів насилу беруть тільки верхнє до - Й.Д.), мабуть тільки двоє і знають - диригент і я. Дуже легко ви це робите, хоч би до рампи, чи що, в цей момент підійшли, або ... та я навіть сам не знаю що, але дали б публіці якимсь чином це відчути ... " Феноменальний діапазон голосу Козловського відзначений навіть в Музичній енциклопедії - випадок небувалий, бо Козловському по силах було не тільки ре бемоль, але навіть мі третьої октави!
Козловський знав собі ціну. Користуючись своїм становищем - двічі лауреат Державної (колишньої Сталінської) премії, народний артист СРСР - він іноді пускався на авантюри. Так, на концерті у Великому залі Московської консерваторії в 1969 році він несподівано виконав романс Рахманінова на вірші Мережковського "Христос воскрес". Публіка була у захваті, а в начальства був шок. Воно й не дивно, адже там є такі вбивчі рядки:
Когда б Он был меж нас и видел,
Чего достиг наш славный век,
Как брата брат возненавидел,
Как опозорен человек,
И если б здесь, в блестящем храме
"Христос воскрес" Он услыхал,
Какими б горькими слезами
Перед толпой он зарыдал!
Слова ці не втрачають своєї сили і посьогодні, а тоді на піку "періоду застою", щоб заспівати таке, була потрібна справжня громадянська мужність. І коли, оговтавшись, начальство "покотило бочку" на Євгена Светланова, що акомпанував Козловському, співак узяв всю відповідальність на себе, заявивши, що диригент пішов на виконання романсу за його, тобто. самого Козловського, наполяганням.
Не тільки співом своїм Козловський "закликав милості" до знедолених, але й багато разів,  намагався допомогти тим, хто потрапляв у біду або просто потребував його підтримки. Приклади цьому можна відшукати в чудовій книжці Ганни Кузнєцової "Народний артист", випущеній у світ ще в 1964 році.
Цікавою рисою Козловського було неабияке почуття гумору, що часто проявлялося щодо бюрократів, яких співак на нюх не переносив. Одного разу він довго намагався додзвонитися до Г.Маркова - головного начальника російських письменників, але той вперто не підходив до телефону. Тоді Козловський та Аркадій Райкін послали телеграму: "Просимо підійти до телефону". Не подіяло. Інший випадок стався в 1952 році. Козловський виступав перед молоддю симфоджазу ЦБРІ в Москві. Е.Рубінштейн, який юнаком грав у цьому оркестрі, пригадує, що, закликаючи молодих музикантів не боятися труднощів (а джазу в будь-якому вигляді в ті роки не давали шляху), Іван Семенович сказав: "Друзі мої, в житті треба боятися трьох речей: Бога, дирекцію та ... родичів! "
Минають роки, а мистецтво Козловського продовжує привертати до себе увагу шанувальників його безмірного таланту.



На фото: Іван Козловський біля будинку Марії Заньковецької
... Ось я стою біля будинку Заньковецької, де жила Марія Костянтинівна. Тут мені хочеться важко зітхнути ... У когось піднялася рука знести її будинок. Зруйнували за одну ніч, а щоб відновити - кілька років багато людей відкладали свої справи, доводили, що музей М. Заньковецької має бути саме в тому приміщенні. Був її будинок дерев'яним, стареньким, місце - відкрите, не було ніякого тепла. На другому поверсі - дві грубки, а топити нічим. Згадую добрим словом одну людину, що великий віз дров привіз, чим забезпечив Марію Костянтинівну на півтора року ... А я їй співав. Співав Ленського - і все, що вона просила... А головне - наші розмови. Марія Костянтинівна так раділа, була такою щирою, коли я приходив до неї. Вона вже зовсім не бачила і тремтячими руками обіймала мене, торкалася обличчя і говорила: "Такий, як був". Була зі мною і моя сестра - Анастасія Семенівна, у неї вона все питала, як моє життя, хто допомагає, а хто приносить неприємності...
Ім'я І. Козловського пов'язане з будинком, де жила М. Заньковецька, не тільки за її життя, а й з періодом створення музею актриси. Слово артиста було одним з головних серед тих, хто вболівав та опікувався його відродженням.

... Ось випадок, що стався з самим Козловським. Іван Семенович навіть дату запам'ятав - 23 серпня 1943 року. Він разом з іншими артистами летів до Харкова. Погода погана, літак хитає, та й ворожі винищувачі можуть з"явитися в будь-яку хвилину. І тут другий пілот виходить з кабіни і махає Козловському, щоб той підійшов до нього. Іван Семенович подумав, що щось трапилося і летіти далі не можна, але ж він з товаришами мав виступати на концерті на честь визволення Харкова. Але виявилося, що пілоти покликали його, щоб артист почув ... самого себе. По радіо передавали українську народну пісню «Сонце низенько, вечiр близенько». Від несподіванки Іван Семенович навіть дещо розгубився, так незвично було йому чути власний голос за таких, відверто скажемо, неконцертних обстановин. А пілот, помітивши його збентеження, сказав: «Ось на ваш голос ми і летимо, він у нас замість маяка!»

"Козловський був рабом режиму: все в його житті підпорядковувалося голосу, який йому вдалося зберегти до старості. Але якою ціною! Він так дбав про нього, боявся протягів, як смертельного вірусу, відразу після концерту не виходив на вулицю, - «остигав» у гримерці, постійно замотуючи горло в знамените кашне, не пив холодного ...  Верхнє «ре» третьої октави мало звучати за будь яких обставин... І всі домашні служили Його Величності Голосу! Нас з сестрою постійно зупиняли то мама, то бабуся: «Тихіше! Папа репетирує! У тата концерт!» І, що було абсолютно незрозуміло маленьким дітям, цілий день перед спектаклем він мовчав - беріг голос. Але зате після виступу вдома розчинялися всі двері, спалахували люстри, квартира виявлялася заваленої квітами, і починалося застілля з довгими тостами. Батько ніколи не повертався з концерту один, завжди з компанією. Красуня мама в ошатному платті блищить на чолі святкового столу. Ну а батько, душа компанії, без кінця жартує, сміється, каже витіюваті тости і пригощає гостей коньяком і улюбленою «Хванчкарою» ... На все життя я запам'ятала це щемливе відчуття родини."


"З Україною, своєю Батьківщиною, батько був пов'язаний непорушним душевним зв'язком все своє життя, до самого кінця. Він любив Україну віддано і ніжно - синівською любов'ю. Любив її звичаї, природу, мову (часто говорив зі своєю сестрою українською). Батько зібрав і обробив українські колядки і був унікальним виконавцем українських народних пісень..."



Іван Козловський у Мар"янівці в різні роки
"Ми познайомилися з ним, коли я співала в Черкаському хорі. Видатний ліричний тенор Іван Козловський підкорив своїм талантом весь світ і не одне покоління країни, дуже любив свою рідну Україну, народну пісню і ... духовний спів, що дуже рідко звучав в той час. А в репертуарі нашого колективу були такі твори, тому він до нас був особливо душевно прихильний. Будучи солістом у таких творах, він доручав нам вокаліз. Звучало це приголомшливо!
Великий тенор кілька разів співав разом з Черкаським хором у концертних програмах. З Москви він приїжджав до Києва на всі наші виступи, без його участі у столиці України не проходив жоден урядовий або інший особливо важливий концерт. Коли він починав співати: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю ...», - мурашки по тілу пробігали, так проникливо звучав його голос.
У 1969 році разом з ним ми вирушили у велику гастрольну поїздку по Уралу. Виступали разом і в Москві. Всіма улюблений співак не хизувався своїм становищем, був простий у розмові, ділився з нами професійними нюансами в роботі, ми його дуже любили."

"Людиною глибоко віруючою Іван Козловський залишався до кінця своїх днів. Якось його офіційно, з райкому компартії запросили в Мар'янівку на відкриття клубу, а він відповів демонстративним відмовою брати участь у церемонії на місці зруйнованої сільської церкви...
Мар'янівці завжди були бажаними гостями в московській квартирі співака. Коли земляки переступали її поріг, він кричав своїм домашнім: «Москалі, геть від мене!» (великим жартівником він був) - і відразу садив всіх за стіл годувати, незалежно від того, п'ять чоловік приїхало чи п'ятдесят. Сім'я Козловського ностальгію Івана Семеновича по Україні терпіла, але не підтримувала."

"Іван Семенович ... не співав хором во славу якихось невірних ідей, за що міг би мати три Зірки Героя. Він співав те, що приймала його душа, наприклад духовні псалми. За красою і світлості особи Козловський був прекрасний, унікальний. І красу цю насамперед визначала його душа і величезна сила. Адже, для того щоб так довго і настільки довершено співати, потрібно було мати велику внутрішню дисципліну. При тому, що та популярність, яку так серйозно сприймають сьогоднішні поп-зірки (хоча будь-яка слава ефемерна), - ніщо в порівнянні з тим обожнюванням, яке зустрічав Козловський."

"Усвідомленням себе як творчого посла України продиктований був легендарний виступ І. С. Козловського на одному з урочистих зібрань з нагоди 200-річчя Большого Театру СРСР, де співак представив зібранню 200 імен видатних українських співаків, що створювали славу російської опери. Опікуючися пізніше створенням меморіального музею Миколи Віталійовича Лисенка в Києві, Козловський категорично наполягав на представленні в експозиції фотографій видатних співаків - солістів імператорської сцени, що виконували твори Лисенка в часи майже постійної заборони української мови і українського мистецтва. «Без них Лисенко був би німий!» - палко переконував Козловський музейних наукових співробітників."


Блискучий знавець української музики, І.Козловський активно пропагував творчість М.Лисенка, Я.Степового, К.Стеценка, М.Аркаса, С.Гулака-Артемовського, українські народні пісні. У 1924 році співав Йонтека (опера "Галька" С.Монюшка) українською мовою, а в 1940 році в Ансамблі Опери здійснив постановку "Катерини" М.Аркаса, в 1954 році "Наталки Полтавки" М.Лисенка, де сам виконав головні партії тенора.У своєму селі Мар"янівці відкрив у 1970-х роках власним коштом музичну школу, яка існує до тепер.

дует з М.Гришком "Коли розлучаються двоє"(Слова Г.Гейне, переклад М.Славінського, муз. М.Лисенка),
ф-но: Р.Ельвова, запис 1935 р.


Арія Андрія з опери М.Аркаса "Катерина" в супроводі орк. п/к А.Орлова , запис 1940 р.
з архіву Russian-Records.com
Сцена Катерини (А.Виспрєва) та Андрія з опери М.Аркаса "Катерина" в супроводі орк. п/к А.Орлова, запис 1940 р.
з архіву Russian-Records.com
Дует Катерини (А.Виспрєва) та Андрія з опери М.Аркаса "Катерина" в супроводі орк. п/к А.Орлова, запис 1940 р.
з архіву Russian-Records.com


"Легенда" М.Леонтовича у супроводі хору п/к Г.Лузеніна, запис 1940 р.
з архіву Russian-Records.com


Арія Петра "Сонце низенько" з 3 дії опери М.Лисенка "Наталка полтавка" в супроводі орк. п/к Л.Штейнберга, запис 1941 р.
з архіву Russian-Records.com
пісня Петра "Ой, я нещасний" з 3 дії опери М.Лисенка "Наталка полтавка" в супроводі орк. п/к Л.Штейнберга, запис 1941 р.
з архіву Russian-Records.com
друга пісня Петра "Ой, не шуми, луже" з 3 дії опери М.Лисенка "Наталка полтавка" в супроводі орк. п/к Л.Штейнберга, запис 1941 р.
з архіву Russian-Records.com


українська народна пісня "Їхав козак на війноньку" в супроводі орк. п/к Л.Штейнберга, запис 1941 р.
з архіву Russian-Records.com


"Повій вітре на Вкраїну" (Слова С.Руданського, муз. Л.Александрової)
в супроводі орк. нар. інструментів п/к М.Некрасова, грамплатівка 12542, запис 1945 р.



"Чорнії брови, карії очі" (Слова К.Думитрашка, муз. Д.Бонковського)
в супроводі капели бандуристів п/к О.Міньківського, грамплатівка 20956\7, запис 1951 р.





Опубліковано о Немає коментарів:
Мітки: ,
Підписатися на: Дописи (Atom)